Лекція №4 "Основи кримінологічної віктимології."
1. Загальне поняття віктимології.
2. Особа жертв злочинів та їх класифікація.
3. Процес детермінації суїциду.
4. Поняття віктимологічної профілактики.
1. Загальне поняття віктимології.
В останні роки вивчення поведінки потерпілих все більш привертає увагу вчених і практиків. Це обумовлено перш за все тим, що у деяких випадках остаточне прийняття рішення до здійснення злочину багато в чому залежить від поведінки потерпілого, який своїми необережними, аморальними чи протиправними поступками може створити криміногенну установку і таким чином полегшити настання злочинного результату.
Тому при вивченні механізму злочинної поведінки поряд з особою злочинця необхідна всестороння і об'єктивна оцінка потерпілого, як одного з важливих структурних елементів ситуації. Отже для того, щоб об'єктивно розкрити механізм конкретного злочину, необхідно вивчати не тільки злочинця, але й його жертву. Крім злочину як соціального явища особи злочинця в кримінології досить часто виникають багато питань відносно особи потерпілого. Частина кримінологічної науки, яка вивчає потерпілого через призму його поведінки і негативних наслідків називається віктимологією. Віктимологія (від лат.- жертва та грєцьк.-учення, що разом означає "вчення про жертву") -це напрямок кримінології, що вивчає кількісну та якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їхніх взаємовідносин зі злочинцями, з метою вдосконалення форм і методів запобігання злочинності .
Предметом віктимології, а точніше кримінальної віктимології, є:
- жертви злочинів;
- відносини, що пов'язують злочинця та жертву;
- ситуації, які передують злочину;
- соціальні та особисті сні (об'єктивні та суб'єктивні)) причини й умови, що сприяють становленню потерпілих, їх роль у механізмі злочину;
- шляхи, засоби та способи захисту і відшкодування збитків, заподіяних потерпілому (жертві)) внаслідок злочинного посягання.
• пізнавальна — полягає у вивченні особи потерпілого, станів віктимності та віктимізації з метою розробки відповідних заходів запобігання їм;
• інформаційна — передбачає падання рекомендацй щодо розкриття та розслідування діянь, скоєних за наявності взаємозв'язку між злочинцем і жертвою;
• прикладна — визначається тим, що її знання використовуються у правотворчій і правозастосовчій діяльності, зокрема, при індивідуалізації відповідальності підсудних, зважаючи на поведінку потерпілих, а також для розробки науково обґрунтованих заходів віктимологічної профілактики злочинів.
Завданням віктимології є встановлення більш повної картини латентної злочинності через виявлення потерпілих від невідомих або прихованих злочинів, а також удосконалення механізмів компенсації шкоди потерпілому на справедливій основі, а також є виявлення причин і умов злочинності та окремого злочину з врахуванням поведінки жертви злочину потерпілого.
Практичним завданням віктимології, як окремого вчення є розроблення окремих практичних заходів поведінки окремої особи в конкретній криміногенні ситуації а також захист потенційної жертви злочину.
Тобто, кримінологічна віктимологія має надати об'єктивну (реальну) інформацію про стан і тенденцію віктимізації суспільства як негативного процесу внаслідок учинення злочинів частиною членів суспільства.
Кримінологічна віктимологія повинна відповісти на питання: чому, за яких обставин окрема особа чи соціальна спільнота стає жертвою злочинного посягання.
Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологічних і соціальних характеристик, які впливають на її вразливість та ситуації, що передують злочинові, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу отримати відповіді на запитання: як у таких ситуаціях у взаємодії з поведінкою злочинця криміногенно-провокаційно виявляється поведінка жертви.
У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приділялася поведінці злочинця, а потерпілий від злочину, переважно, фігурував як учасник кримінального процесу. Водночас, взаємозв'язок злочинця та потерпілого має важливе кримінологічне значення. Із метою об'єктивного дослідження механізму конкретного злочину необхідно вивчати не тільки злочинця, а й жертву злочину. Це зумовлюється тим, що приводом до злочинного посягання й умовою, що полегшує його вчинення, іноді може бути й поведінка потерпілого. Таку поведінку у кримінологи' називають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов'язані з цим проблеми, - віктимологією.
Зарубіжні вчені розрізняють вітимологію в широкому та вузькому її значеннях. У широкому значенні віктимологія - це окрема наука, що вивчає як жертв злочинів, так і жертв певних соціальних і природних явищ (війн, стихійних лих тощо). Віктимологія ж у вузькому значенні (кримінальна віктимологія) - частина кримінології, тобто галузь знань про жертву злочину та її роль у генезисі злочинної поведінки. Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину здійснив у 1948 р. німецький учений Г. Гетіг. Він написав книгу "Злочинець і його жертва", в якій розробив вчення про жертву злочину та довів, що відношення жертва-злочинець тісно пов'язане зі злочином.
У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимології почалася із середини 60-х рр. XX ст. завдяки працям відомого кримінолога Л. Франка, який доводив, що віктимологія здатна відкрити нову сторінку в кримінально-правовій політиці держави та практиці боротьби зі злочинністю. Проблемам особи й поведінки потерпілого були присвячені також роботи В. Мінської, Д. Ривмана, В. Рибальської, В. Романова, . Полубинського та інших вчених.
У 7973 р. відбувся 1-й міжнародний симпозіум з віктимології в Єрусалимі, де дискусі проходила навколо понять "віктимологія", "жертва злочину", "відносини між злочинцем та потерпілим"
У 1975 р. відбувся 2-й міжнародний симпозіум з віктимології Белладжо (Італія), де розглядалися питання щодо статусу потерпіого в системі кримінального правосуддя та поводження з ним.
У 7979 р. відбувся 3-й міжнародний симпозіум з віктимології в м. Мюнстер (Німеччина), де піднімалися питання стосовно опитування жертв злочину, а також процесу віктимізації в державах, які розвиваються. Тут же було створено Міжнародне віктимо логічне товариство. У 1980р. у Вашингтоні відбувся Всесвітній конгрес віктимологів, де були розглянуті питання насилля в сім'ї та питання походження з жертвами злочину. У 1985 р. у Загребі на 5-му міжнародному симпозіумі обговорювались питання щодо віктимізації всі людей, а також правового статусу потерпілих в кримінальному правосудді.
Розвиток віктимології' на сучасному етапі здійснюється за такими напрямками:
• підготовка особи до можливого "стику" зі злочином за допомогою розробки алгоритму оптимальної поведінки в криміногенних ситуаціях і спеціальних тренінгів;
• підвищення рівня захищеності посадовців, чиї функціональні обов'язки пов'язані з підвищеним ризиком стати об'єктом злочинного посягання;
• інформування громадян про віктимологічні "ситуації-пастки", щоб, по можливості, уникнути їх або звести до мінімуму;
• захист і реабілітація потерпілих від злочинів. Основною метою віктимологічного вивчення є підвищення
ефективності запобігання конкретним злочинам і профілактика злочинності загалом через уплив безпосередньо на потерпілих, а також через організацію правового виховання, зорієнтованого як на потенційних потерпілих, так і на можливих злочинців.
Потерпілий від злочину (ст. 49 КПК України) - особа, котрій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкод. Про визнання громадянина потерпілим, особа, що проводить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.
Беручи до уваги наведене визначення, віктимологічна характеристика потерпілого охоплює більш широке коло ознак.
Жертва у віктимології - це особа або певна спільнота людей, котрій прямо чи опосередковано завдано будь-якої шкоди від злочинного посягання. Таке широке трактування особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити всі її ознаки.
Латентна жертва — це особа, що реально постраждала від злочину, але з якихось причин цей факт залишився невідомим для офіційного обліку. Тож латентними жертвами є і ті потерпілі, котрим закон надав право вибору - повідомляти чи не повідомляти про злочин, який стався (справи приватного обвинувачення).
Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли їй нав'язується. Роль жертви може бути реальною та уявною (мається на увазі її самооцінка). Принципове значення має і виділення персоніфікованих та колективних ролей. Хоча віктимологія, переважно, вивчає конкретні жертви, але не варто забувати, нерідко саме від групової поведінки залежить процес перетворення на жертву як групи осіб, так і окремих її членів.
Зв'язок "злочинець - потерпілий"
Виходячи з положень філософії, вітчизняні кримінологи, насамперед, вказують на об'єктивні та суб'єктивні зв'язки злочинцем і потерпілим.
Об'єктивний зв'язок існує між потерпілими та злочинцем незалежно від того, знають вони одне одного чи ні. Їх об'єднує час і місце вчинення злочину. У деяких випадках злочинних посягань об'єктивний зв'язок між різними незнайомими людьми перетворює їх на співпотерпілих (потенційних реальних) і часто зумовлює їхню поведінку та спільні дії. Суб'єктивний зв'язок "злочинець-жертва" наявний за умови, що вони знають одне одного. Зв'язок "злочинець-жертва" у віктимології розглядається не тільки як відношення, але й як тривала подія, що існує в певному просторі та часі, зміст якої визначає поведінку потерпілих, їхню взаємодію зі злочинцями до, під час, а інколи й після скоєння злочину, в'язок "злочинець-жертва" може розглядатись і як певний стан, коли в одній особі "уживаються" злочинець і жертва одночасно чи почергово. Важливе значення має також ситуація вчинення злочину. Злочинець, як і потерпілий, діє не тільки відповідно до реальної ситуації, але й так, як вона сприймається й інтерпретується ним. У процесі взаємодії' злочинця та потерпілого виникає віктимо-криміногенна ситуація, в якій і скоюється злочин.
Віктимна ситуація - це життєва обстановка, що складається зв'язку з якостями особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає реальна можливість заподіяти їй шкоду. Джерелами такої схильності можуть бути: потерпілий;
взаємовідносини між злочинцем і його майбутньою жертвою; конкретна ситуація, в якій знаходиться жертва злочину в загальній системі суспільних відносин. Віктимність - це така соціально - психологічна сукупність рис особи, яка обумовлює високу вірогідність стати об'єктом злочинного посягання.
Віктимність - це якісний показник, чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.
Структура віктимності - відображається питому вагу окремих видів жертв злочинів, яким заподіяно шкод, в загальній кількості потерпілих за певний період часу на тій чи іншій території.
Віктимізація - це процес перетворення особи або групи осіб в реальну жертву, а також результат такого процесу; віктимізувати - означає перетворити когось на жертву злочину.
Віктимілогічна профілактика - це сукупність державних громадських заходів, спрямованих на запогання злочинам шляхом зниження у населення в цілому чи окремих громадян ризику стати жертвою кримінальних посягань.
Коефіцієнт віктимності - обчислюється зі співвідношення кількості потерпілих від злочинів за певний період часуЗ на тій чи іншій території і загальної кількості населення з розрахунку на 1000, 10 000, 100 000 тис. осіб.
Визначається за формулою: де Кво -коефіцієнт віктимності; П - кількість потерпілих від злочинів; Н - все населення регіону.
2. Особа жертв злочинів та їх класифікація.
Особа потерпілого вивчається віктимологією на двох основних рівнях:
• на першому, індивідуальному рівні, вивчають фактори, що можуть упливати на виникнення та розвиток наміру в майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм вчинення злочину;
• на другому рівні вивчається сукупність жертв, яким злочином завдано шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності.
У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв злочинів є підвищення ефективності запобігання конкретним злочинам і злочинності загалом через здійснення цілеспрямованого впливу як на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.
Важливе значення в розкритті змісту поняття "жертва" належить вивченню її на соціально-психологічному рівні, охоплює її соціальний статус, позиції, ролі.
Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов'язків у межах кримінального процесу та, що важливо для віктимології, його стосунками з іншими особами, які пов'язані зі злочинною поведінкою. Позиція жертви - це особливості стосунків між жертвою та злочинцем, між свідками злочину, між "співпотерпілими", й між третіми особами тощо.
Роль жертви — це поведіка потенційної жертви перед вчиненням злочину та в момент вчинення злочину. Адже поведінка може так уплинути на розвиток конфлікту, що перетворить її з об'єкта злочину на його суб'єкт (наприклад, при сімейно-побутових конфліктах). Роль жертви в кримінологічному механізмі злочину може бути найрізноманітнішою - від нейтральної до максимально провокаційної. Особливе віктимологічне значення має провокуюча поведінка жертви внаслідок її високого вітимного потенціалу. Дуже часто така поведінка є приводом і джерелом конфлікту.
Жертві може бути завдано шкоди й у результаті її необачливих дій, неправильної оцінки ситуації, а через це й неправильної поведінки. До ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об'єктивна можливість вчинення злочину, належать також відсутність необхідної реакції на злочинні чи інші негативні дії, не вчинення опору діям злочинця.
Віктимологічно значущою може бути також позитивна поведінка жертви, якщо вона полягатиме в здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних посягань, при виконанні службових або громадських обов'язків. У таких випадках, якби жертва не діяла певним способом, вона б не викликала відповідної насильницької реакції з боку злочинця. Проблема класифікації жертв злочинів і, ще більшою мірою, їх типологі - надто складна. Жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження та до смерті. Надзвичайна неоднорідність об'єкта створює серйозні труднощі для віктимологічної класифікації оскільки існує велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Та при цьому необхідно дотриматись однієї основної вимоги — віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з одного боку, та діми злочинця до й під час скоєння злочину - з другого. Цей зв'язок може простежуватись у різних аспектах: соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо. Одна з традиційних вітимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних або необережних злочинів, винна чи невинна, заздалегідь намічена або ні, випадкова чи жертва-співучасник). Однак ці критерії не задовольняють потреб науки та практики, бо не розкривають справжнього розмаїття взаємодії потенціної жертви та злочинця.
Віктимна поведінка жертви злочину
Віктимна поведінка може бути необережною, ризикованою, провокаційною, об'єктивно небезпечною для самого потерпілого й у результаті чого може сприяти створенню криміногенної ситуації, а в деяких випадках і вчиненню злочину. Водночас, це не фатальна риса особи. У принципі, ступінь віктимності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Усе залежить від того, чи людина обирає найбільш оптимальний варіант поведінки, аби не створювати віктимо-генну ситуацію.
Матеріали досліджень і дані кримінально-правової статистики свідчать, що значна кількість протиправних діянь мовлені поведінкою самої жертви злочину, а саме:
- особливостями ситуаційного стану (сп'яніння), станом здоров'я (дефекти органів сприйняття), особливим психічним настроєм, пов'язаним з неадекватними діми у звичайній ситуації;
- недбалим ставленням до безпеки своєї особистості, честі, гідності та збереження майна;
- небажанням повідомити правоохоронним органам про злочинні дії, що вже мали місце стосовно неї;
- легковажним ставленням до правил, які покликані охороняти суспільний порядок і безпеку;
- участю в незаконній угоді;
- провокаційною поведінкою.
За своїм характером віктимна поведінка може бути:
- конфліктною, коли потерпілий створює конфліктну ситуацію чи бере активну участь у конфлікті, що виник (є ініціатором бійки або вступає в бійку на боці однієї зі сторін). Особливими різновидами такої поведінки є необхідна оборона, затримання злочинця та правозахисна активність;
- провокаційною (демонстрування багатства, екстравагантна зовнішність, неправильна поведінка жінки, що створює враження про її доступність, тощо);
- легковажною (довірливість і наївність неповнолітніх інших осіб, які неспроможні протистояти нападникові, створення аварійних ситуацій на
шляхах пішоходами й водіями тощо).
межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:
- негативна, тобто така, що провокує злочин або створює для нього об'єктивно сприятливу ситуацію (форми провокації різні: від фізичного чи психічного насилля стосовно злочинця його близьких до їх образи, проявів неповаги до громадського порядку та загалновизнаних норм моралі));
- позитивна, що проявляється у протидії злочинцеві, у виконанні громадського обов'язку тощо;
- нейтральна, що не сприяла вчиненню злочину. Кримінально-правовий підхід до класифікації жертв злочину
Важливою віктимологічною категорією є вина потерпілого. Вина - це не тільки юридичне поняття, але й соціально-психологічна категорія, що має моральне значення. Адже завдання віктимології - розробити критерії вини потерпілого у співвідношенні з провиною особи, що скоїла злочин, у межах їхньої спільної відповідальності перед суспільством, іншими громадянами та самим собою. Вітимологію ціавить також проблема правомірності опору злочинним посяганням, включаючи самозахист, самодопомогу й самоконтроль. Характер протидії злочинцеві показує, якою мірою та в який спосіб потерпілий чинив йому опір.
Залежно від вини жертви (кримінально-правовий підхід) віктимологічну класифікацію розробив відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон. Він розрізняє:
- жертву повністю не винну ("ідеальна" жертва);
- жертву з незначною провиною;
- жертву випну однаково зі злочинцем;
- жертву з провиною більшою, ніж у злочинця;
- жертву особисто винну в скоєнні злочину;
- стимулюючу жертву (психічно хворі, малолітні, особи похилого віку). Комплексний підхід до класифікації жертв злочину
Комплексним підходом в основу класифікації покладено ступінь віктимності, що найбільш узагальнено відображає: -віктимну деформацію особи;
- професійну віктимність;
- вікову віктимність;
- віктимну патологію.
Це дає можливість виокремити декілька типів жертв злочинів.
1. Випадкова жертва- особа стає такою внасліок збігу обставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою та злочинцем, не залежать від їхніх волі та бажання.
2. Жертва з незначним ступенем ризику - особа, що живе и нормальних для всіх людей факторах ризику, але віктимність якої зросла непередбачене під впливом конкретної несприятливої ситуації.
3. Жертва з підвищеним ступенем ризику - особа, котра має низку віктимних ознак. До цієї категорії належать два основних види жертв:
- жертви необережних злочинів, коли характер роботи, яку вони виконують, або їхня поведінка в громадських місцях мають більш високу, ніж звичайно, віктимність;
- жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, яку вони виконують, пов'язані з підвищеним ризиком (працівники правоохоронних органів і воєнізованої охорони цо). Жертвами цього типу можуть бути й особи, віктимність їх зросла внаслідок конкретних взаємин між жертвою та злочинцем, а також діями треті осіб, котрі породили конфліктну ситуацію. Віктимність може проявитися також у манерах поведінки майбутньої жертви, в її зовнішності.
4. Жертва з дуже високим ступенем ризику-особа., морально-соціальна деформація якої не відрізняється від правопорушників. Вона характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою розбещеністю тощо. Висока віктимність - це стан, який тривалий час не зникає і після того, як особа змінила свою поведінку.
Значення класифікації та типології жертв злочинів полягає в тому, що розподіл жертв за певними ознаками тісно пов'язаний з вирішенням практичних завдань боротьби зі злочинністю, оскільки полегшує діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи.
До основних підстав для класифікації жертв злочинів також належать: стать, вік, професійна належність, морально-психологічні особливості особи (що сприяють швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології)) та ін.
Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами деяких злочинів можуть бути тільки жінки, а й з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типова для ситуації, в якій завдається шкода. Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що підвищена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого віку, зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів віктимологічної профілактики. Посадове становище та професійна діяльніть також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі актуальнішою. Як зазначалося, до такої категорії осіб належать працівники правоохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють уночі.
Важливе значення має також класифікація жертв за ознаками їхнього ставлення до особи, котра завдає шкоди і, насамперед, за морально- психологічними особливостями. У механізмі злочину "працюють" статева розбещеність і схильність до вживання алкоголю та наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність та жорстокість; брутальність і боягузтво; сміливість та доброта; фізична сила й слабкість тощо. Усі перелічені риси виявляються в поведінці та за певних обставин можуть сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за морально- психологічними ознаками необхідна, передусім, для характеристики категорій злочинів, у яких вказані риси особи жертви є основою способу та форми вчинення злочину або приводом до його вчинення.
Отже, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення, а й, більшою мірою, для організації спеціального напрямку запобіжної роботи -
віктимологічної профілактики.
Зі ■ • ••• ••
Термін "суїцидологія" виник у 70-ті роки XX ст. Ним позначають галузь теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства.
Винятково людська здатність до самозагибелі існує як "зворотний бік" її саморегуляційної поведінки. В її основі лежить саморуйнування людини через прийняття свідомого рішення про це.
У різні історичні епохи, в різних соціальних прошарках самогубство мало діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких народів воно розглядалось як спосіб гідно піти з життя (наприклад, масове самогубство переможених у реліійних війнах, ритуальне самогубство вдів і слуг правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буддистські самоспалення). Водночас історія з давніх часів фіксує "персональні" самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.
За останні десятиріччя, у зв'язку з перетворенням самогубства на руйнівну хворобу, що все більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із запобігання самогубствам, збільшується кількість різних наукових центрів профілактики цього явища. В Україні у великих містах, зокрема й у Києві, працюють кабінети соціально-психологічної допомоги.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у другій половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400-600 тис. осіб за рі на планеті закінчують життя самогубством. Кількість же тих, хто вчинив замах на самогубство у 8—10 разів більша. Відповідно до критеріїв ВООЗ, психічне здоров'я нації перебуває під загрозою, якщо кількість суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень суїцидальної активності)). Серед країн з високим її рівнем: Латвія (42,5 суїциди), Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угорщина (35,9).
За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до країн з високим рівнем суїцидальної активності. Смертність серед чоловіків від самогубств у три рази вища, ніж серед жінок. Найбільший вісток самогубств припадає на людей похилого віку. Серед чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно розлучаються з життям 72,3 зі 100 тис. населення.
Де ж ті чинники, які ведуть людину до добровільної смерті?? Відповідь може бути такою: самогубство в усіх випадках є проявом складної взаємодії суїцидальних рис особи та соціального середовища. Ця теза стала переважною в сучасній суїцидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації.
Механізм суїцидальної поведінки
У суїцидології створено спрощену схему суїцидальної поведінки, але вона дає змогу продемонструвати процес, що веде у до самогубства.
В основі механізму суїцидальної поведінки лежать два складники: негативні соціальні фактори й особистісні фактори людини.
До соціально-негативних факторів слід віднести: розлучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрату роботи, неможливість отримати освіту тощо.
До особистісних факторів належать: морально-психологічні ознаки особи (її характер, темперамент, вольові якості, психічні розлади тощо). Взаємодія зовнішніх і внутрішні факторів призводить до внутрішнього конфлікту людини. Вирішення конфлікту спрямовує подальшу поведінку в той або інший бік. Якщо особа не може впоратися зі своїм внутрішнім конфліктом, то це призводить до соціально-психологічної дезадаптації
Соціально-психо логічна дезадаптація - це непристосованість, конфлікт особи із соціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім.
Об'єктивно дезадаптація проявляється в невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що реалізується в компенсаторній формі поведінки.
Суб'єктивно - це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи.
Несподіваний суїцид на тлі, здавалося б, зовнішнього добробуту може стати одним з її прояві.
Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і споріднені з ним форми автоагресивної поведінки як крайній вияв соціально- психологічної дезадаптації індивіда. Отже, суїцид можна трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обставини, спосіб "виходу з гри" при неможливості переходу на новий рівень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суїцидальної поведінки та надає можливість уникнути недоліків якогось однолінійного підходу.
Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою чи кризовою ситуацією.
Стержнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнтації! особи, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних психічних аномаліях. Крах ціннісних орієнтацій - це і професійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю чи сексуальній потенції - явища завжди індивідуальні, але врешті-решт соціальне значущі для особи. Цей стан призводить до втрати "точки опори" в житті особи.
Після втрати такої опори, в людини проявляється мотиваційна готовність до самогубства. У стані мотиваційної готовності, особа не бачить жодної позитивної ситуації, котра б давали змогу розв'язати конфлікт позитивно. У такому стані особа може перебувати досить тривалий час, який не обов'язково закінчується суїцидом. У цій ситуаці проблема може вирішитись сама-собою, чи особа може набути тривалого психічного розладу тощо.
Вирішальну роль відіграють провокаційні фактори, до яких належать: погіршення соціально-економічної ситуації (затримку у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари та послуги, безробіття, соціальну незахищеність тощо). Так, значна кількість самогубств в Україні відбувається на фоні кризових явищ у всіх сферах життя, що призвело до різкого зубожіння широких верств населення та дестабілізації морально - психологічного клімату в суспільстві.
Уплив зовнішні провокаційних факторів веде особу до передсуїцидної поведінки, що полягає у виборі конкретного способу для самогубства. Способи позбавити себе життя в різних країнах мають свої варіації, однак підмічено й загальні тенденції. Повішання - основний спосіб суїциду в усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб самогубства - це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, огнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчиняється 30% самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме передозування лікарських препаратів використовується у 18 % самогубств). Дослідники також вважають, що певний відсоток дорожньо- транспортних пригод з єдиною жертвою - це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що, зазвичай, особи, що бажають позбавити себе життя, не заявляють це навколишнім. Тільки 15-25 % людей, що вчиняють самогубства, залишають прощальні записки.
Якщо особі, для якої характерна передсуїцидна поведінка, не надати професійної психологічної допомоги, настає останні етап - суїцид. Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі, так і за кордоном, показує, що самогубствам у багатьох випадках можна запобігти. Успі цієї справи залежить від своєчасного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними індивіуальної роботи, усунення факторі, які зумовлюють такі ді, надання таким особам відповідної соціальної та психологічної допомоги.
4. Поняття віктимологічноїпрофілактики.
Віктимологічна профілактика - це сукупність державних і громадських заходів, спрямованих на запобігання злочинності через зниження в населення загалом або в конкретних громадян ризику стати жертвою злочинних посягань.
У віктимологічній профілактиці вирізняються два основні напрями запобіжних заходів, об'єктами яких є віктимологічні ситуації:
індивідуальна — віктимологічна профілактика, спрямована середньо на потенційних і реальних жертв;
загальна, чи індивідуально-групова - віктимологічна профілактика, зорієнтована на груповий рівень.
При реалізації першого напряму увагу приділяють заходам, спрямованим на усунення віктимно небезпечних ситуацій (патрулювання, обладнання технічними засобами охорони й безпеки, поліпшення організації дорожнього руху, залучення громадськості до вирішення завдань колективної та особистої безпеки тощо).
При реалізації другого напряму необхідно здійснювати заходи виховного впливу, професійного навчання, правової пропаганди, медичного характеру, забезпечення населення спеціальними засобами захисту тощо.
Слід зазначити, що основні завдання віктимології полягають у тому, щоб:
- виявити коло осіб, які можуть стати жертвами злочинів;
- встановити взаємозв'язки між поведінкою потерпілих і злочинців;
- вивчати віктимні риси особи як визначальний фактор злочинних посягань;
- розробити запобіжні заходи, спрямовані на недопущення можливого перетворення осіб у жертв злочинів;
- взяти до уваги поведінку потерпілого при індивідуалізації покарання винного у вчиненні злочину;
- визначити обсяги шкоди (матеріальної, фізичної, моральної), що заподіюється певним злочином або злочинністю загалом.
Віктимологічна профілактика це один із видів попередження злочинності. Віктимологічна профілактика, як інститут кримінології ще достатньо не розроблений.
Віктимологічна профілактика як і інші має певну свою структуру, форми, методи, особливості, може здійснюватися різними суб'єктами по відношенню до різних громадян в залежності від їх соціального стану.
Віктимологічна профілактика не вирішує всіх питань та проблем злочинності, але значно впливає на рівень скоїння тих чи інших видів злочину.
Для організації віктимологічної профілактики важливо не просто вижити майбутню жертву, а простежити зв'язок хто міг причинити шкоду в тих чи інших ситуаціях. Такі ситуації в кримінології називаються криміногенними ситуаціями.
Залежно від цілей і завдань віктимологічна профілактика має три рівні:
Загально - соціальний рівень, включає заходи з вирішенням соціально - економічних і культурно - виховних завдань, спрямованих на усунення чи нейтралізацію факторів, що формують масову віктимність.
Соціальний рівень - це здійснення державними органами, громадянами заходів, які мають своєю спеціальною метою попередження злочинів шляхом недопущення руалізації віктимних властивостей окремих груп осіб (підлітків, людей похилого віку, представників окремих професій тощо).
Індивідуальний рівень - охоплює профілактичні заходи щодо осіб, які враховуючи їх поведінку або сукупність особистісних характеристик, можуть із великою ймовірністю стати жертвами злочинів. Ці заходи
спрямованні на підвищення захисних реакцій, а також забезпечення особистої, майнової та іншої безпеки цих громадян.
Об'єктом віктимологічної профілактики є:
фактори, що формують індивідуальну чи масову віктимність;
обставини віктимної ситуації та процес віктимізації.
Систему суб'єктів віктимологічної профілактики становлять:
органи державної влади і місцевого самоврядування;
правоохоронні органи;
підприємства, установи різних форм власності та окремі громадяни.
Отже, віктимологічна профілактика - це система взаємопов'язаних, організаційно - забезперених й індивідуальних заходів, спрямованих на виявлення і усунення або нейтралізацію чинників, які формують особисту чи масову можливість стати жертвою злочину.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Алексеев А.И., Васильєв Ю.В. Как защитить себя от преступника. М., 1990.
2. Бауер Ф. Структура и условия жертвы. М., 1974.
3. Клеандров М.И. Хозяйственно-правовая виктимология. Концепции, методология исследования. // Советское государство и право, - 1989. - №3.
4. КоноваловА.Н. Изучение потерпевших от преступлений в целя профилактики преступлений. М., 1982.
5. Полубинский В.И. Практические аспекта криминальной виктимологии. М., 1982.
6. Шнайдер Т. Криминология. М., 1994.
7. Кримінологія, ред. Джужа О.М.,К: Прецедент, 2004.
8. Криминология, ред. Долговой А.И., М: Норма, 2000.
9. Віктимологічна профілактика, ред. Джужа О.М.,К: Атака, 2006.
10. Кримінологія, ред. Джужа О.М.,К: Атака, 2006.
11 .Курс сучасної української кримінології теорія і практика: У 3кн. - К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2007,424с.